Дарвінова арка, якої більше не існує: як змінюються найвідоміші природні пам’ятки світу

Ми зви­кли впі­зна­ва­ти певні місця за кон­кре­тни­ми обри­са­ми: кам’яною аркою посе­ред оке­а­ну, висо­ки­ми ске­ля­ми над бірю­зо­вою водою чи біли­ми льо­до­ви­ка­ми між гір­ськи­ми вер­ши­на­ми. Фотографії таких ланд­ша­фтів рока­ми при­кра­ша­ють путів­ни­ки, тури­сти­чні сайти й обкла­дин­ки жур­на­лів. Через це легко забу­ти, що при­ро­да не збе­рі­гає деко­ра­ції незмін­ни­ми: камінь руй­ну­є­ться, бере­го­ва лінія від­сту­пає, а лід тане.

У трав­ні 2021 року ця осо­бли­вість пла­не­ти стала осо­бли­во оче­ви­дною, коли в Тихому оке­а­ні обва­ли­ла­ся зна­ме­ни­та Дарвінова арка. На її місці зали­ши­ли­ся дві кам’яні коло­ни, а сама арка, яку рока­ми фото­гра­фу­ва­ли ман­дрів­ни­ки й дай­ве­ри, зни­кла назав­жди. Проте це не пооди­но­кий випа­док. Від австра­лій­сько­го узбе­реж­жя до аме­ри­кан­ських Скелястих гір при­ро­дні пам’ятки постій­но змі­ню­ю­ться, хоча при­чи­ни та швид­кість цих змін дуже різняться.

Дарвінова арка: кам’яний міст, який не витримав ерозії

Дарвінова арка роз­та­шо­ву­ва­ла­ся біля остро­ва Дарвіна на пів­но­чі Галапагоського архі­пе­ла­гу, що нале­жить Еквадору. Це була при­ро­дна кам’яна кон­стру­кція зав­ви­шки при­бли­зно 43 метри, яка зді­йма­ла­ся над Тихим оке­а­ном. Арка вва­жа­ла­ся одним із впі­зна­ва­них сим­во­лів регіо­ну й осо­бли­во при­ва­блю­ва­ла дай­ве­рів зав­дя­ки бага­то­му під­во­дно­му світу нав­ко­ло неї.

17 трав­ня 2021 року верх­ня части­на скель­ної кон­стру­кції обва­ли­ла­ся в океан. Про руй­ну­ва­н­ня пові­до­ми­ло Міністерство дов­кі­л­ля Еквадору, пояснив­ши подію при­ро­дною еро­зі­єю. Кам’яний міст зник, але дві опор­ні коло­ни зали­ши­ли­ся над водою. Після обва­ле­н­ня їх поча­ли нази­ва­ти «Стовпами ево­лю­ції» — назва від­си­лає до Дарвіна та його нау­ко­вої спадщини.

Причина руй­ну­ва­н­ня не була рапто­вою появою яко­їсь незви­чай­ної сили. Вода, хвилі, вітер і виві­трю­ва­н­ня про­тя­гом три­ва­ло­го часу змі­ню­ва­ли поро­ду. Утворення при­ро­дної арки — теж части­на цього про­це­су: слаб­ші ділян­ки скелі посту­по­во руй­ну­ю­ться, фор­му­ю­чи отвір, а зго­дом верх­ня пере­ми­чка може втра­ти­ти стій­кість і впасти.

Для гео­ло­гії такий обвал не є чимось виня­тко­вим. Незвичним він зда­є­ться перед­усім людям, які зви­кли бачи­ти пев­ний пей­заж на фото­гра­фі­ях і вва­жа­ти його постій­ним. Природні утво­ре­н­ня можуть існу­ва­ти тися­чі або міль­йо­ни років, але це не робить їх вічними.

Дванадцять апостолів: узбережжя, яке поступово розпадається

На пів­ден­но­му узбе­реж­жі Австралії, уздовж Великої оке­ан­ської доро­ги, зді­йма­ю­ться Дванадцять апо­сто­лів — група вапня­ко­вих скель посе­ред Південного оке­а­ну. Це один із най­ві­до­мі­ших пей­за­жів кра­ї­ни, який щоро­ку при­ва­блює ман­дрів­ни­ків. Однак назва дещо оман­ли­ва: два­над­ця­ти скель тут ніко­ли не було. До 2005 року їх налі­чу­ва­ли дев’ять, потім одна обва­ли­ла­ся. У 2009 році зруй­ну­ва­ла­ся ще одна. Нині збе­ре­гли­ся сім основ­них скель­них стовпів.

Історія цих утво­рень поча­ла­ся задов­го до появи тури­сти­чних мар­шру­тів. Вапняк фор­му­вав­ся з решток мор­ських орга­ні­змів, які нако­пи­чу­ва­ли­ся на дні дав­ньо­го моря. Згодом осади ущіль­ни­ли­ся й пере­тво­ри­ли­ся на поро­ду. Приблизно 10 – 20 міль­йо­нів років тому хвилі та вітер поча­ли посту­по­во змі­ню­ва­ти бере­го­ву лінію, вирі­за­ю­чи в ске­лях пече­ри. З часом деякі з них пере­тво­рю­ва­ли­ся на арки, а після обва­ле­н­ня пере­ми­чок зали­ша­ли­ся ізо­льо­ва­ні кам’яні стов­пи. Саме так сфор­му­вав­ся ланд­шафт, який сьо­го­дні зна­ють як Дванадцять апостолів.

Цей про­цес не завер­шив­ся. Хвилі про­дов­жу­ють руй­ну­ва­ти вапняк, а трі­щи­ни посту­по­во роз­ши­рю­ю­ться під впли­вом води та пого­дних умов. Окрема скеля може зда­ва­ти­ся непо­ру­шною, але її форма зале­жить від того, наскіль­ки міцно поро­да витри­мує постій­ний вплив оке­а­ну. Наступний обвал немо­жли­во перед­ба­чи­ти з абсо­лю­тною точні­стю, тому суча­сний вигляд узбе­реж­жя не варто спри­йма­ти як остаточний.

Подібна доля спі­тка­ла й іншу відо­му австра­лій­ську пам’ятку — Лондонську арку, яку рані­ше нази­ва­ли Лондонським мостом. У січні 1990 року части­на при­ро­дної кам’яної кон­стру­кції обва­ли­ла­ся, від­окре­мив­ши зов­ні­шню ділян­ку від мате­ри­ка. Двоє тури­стів опи­ни­ли­ся на ізо­льо­ва­ній части­ні скелі, але їх вря­ту­ва­ли. Цей випа­док пока­зав, що навіть попу­ляр­ні тури­сти­чні об’єкти можуть змі­ни­ти­ся букваль­но за одну мить.

Льодовики, які відступають у горах

Не всі при­ро­дні пам’ятки зни­ка­ють через рапто­ві обва­ли. Деякі змі­ню­ю­ться повіль­ні­ше, але мас­штаб цих змін можна поба­чи­ти, порів­ню­ю­чи фото­гра­фії, зро­бле­ні з різни­цею в десятиліття.

Один із пока­зо­вих при­кла­дів — націо­наль­ний парк Глейшер у штаті Монтана, США. Його назва пере­кла­да­є­ться як «Льодовиковий парк», а льо­до­ви­ки стали невід­діль­ною части­ною його обра­зу. Проте остан­ні­ми деся­ти­лі­т­тя­ми кри­жа­ні маси­ви тут ско­ро­чу­ю­ться, а ділян­ки гір­ських схи­лів, які рані­ше були вкри­ті льо­дом, посту­по­во оголюються.

За дани­ми Національної слу­жби пар­ків США, льо­до­вик Ґріннелл у цьому парку втра­тив 113 акрів площі між 1966 і 2015 рока­ми — це при­бли­зно 46 гекта­рів. Загальне ско­ро­че­н­ня льо­до­ви­ків поча­ло­ся ще після завер­ше­н­ня Малого льо­до­ви­ко­во­го пері­о­ду близь­ко сере­ди­ни XIX сто­лі­т­тя. Однак від­ступ льоду в остан­ні деся­ти­лі­т­тя деда­лі біль­ше пов’язують із діяль­ні­стю люди­ни та спри­чи­не­ним нею потеплінням.

Льодовики не є неру­хо­ми­ми кри­жа­ни­ми скуль­пту­ра­ми. Вони постій­но реа­гу­ють на спів­від­но­ше­н­ня між кіль­кі­стю снігу, що нако­пи­чу­є­ться взим­ку, та обся­гом льоду, який тане в теплу пору року. Якщо про­тя­гом три­ва­ло­го часу втра­ти пере­ви­щу­ють попов­не­н­ня, льо­до­вик стає мен­шим і від­сту­пає вгору долиною.

Ці зміни важли­ві не лише для фото­гра­фій і тури­сти­чних кра­є­ви­дів. Льодовики жив­лять гір­ські річки, впли­ва­ють на сезон­ний стік води та під­три­му­ють сере­до­ви­ще існу­ва­н­ня видів, при­сто­со­ва­них до холо­дних умов. Тому їхнє ско­ро­че­н­ня змі­нює не тіль­ки вигляд гір, а й місце­ві еко­си­сте­ми. Природна пам’ятка в тако­му разі стає своє­рі­дним інди­ка­то­ром мас­шта­бних змін довкілля.

Природні ландшафти не мають остаточної форми

Обвалення Дарвінової арки, руй­ну­ва­н­ня австра­лій­ських скель і від­ступ льо­до­ви­ків демон­стру­ють різні сце­на­рії транс­фор­ма­ції при­ро­ди. У пер­шо­му випад­ку бага­то­рі­чна еро­зія зре­штою при­зве­ла до руй­ну­ва­н­ня кам’яної пере­ми­чки. На австра­лій­сько­му узбе­реж­жі хвилі про­дов­жу­ють змі­ню­ва­ти вапня­ко­ві скелі, а в горах поте­плі­н­ня при­ско­рює втра­ту льоду. У кожно­му випад­ку діють свої меха­ні­зми, тому не варто поясню­ва­ти всі зміни одні­єю причиною.

На при­ро­дні пам’ятки впли­ва­ють кіль­ка основ­них процесів:

1. Ерозія та виві­трю­ва­н­ня. Вода, вітер, пере­па­ди тем­пе­ра­тур і хвилі посту­по­во руй­ну­ють поро­ду. Тріщини збіль­шу­ю­ться, части­ни скель від­окрем­лю­ю­ться, а при­ро­дні арки можуть обвалюватися.
2. Зміни клі­ма­ту. Підвищення тем­пе­ра­ту­ри змі­нює баланс нако­пи­че­н­ня й тане­н­ня льоду, впли­ває на сні­го­вий покрив, водний режим і часто­ту деяких екс­тре­маль­них пого­дних явищ.
3. Геологічні про­це­си. Рухи зем­ної кори, вул­ка­ні­чна актив­ність і зем­ле­тру­си можуть фор­му­ва­ти нові ланд­ша­фти або змі­ню­ва­ти вже наявні.
4. Людська діяль­ність. Забудова, видо­бу­ва­н­ня ресур­сів, забру­дне­н­ня та надмір­не тури­сти­чне наван­та­же­н­ня зда­тні поси­лю­ва­ти дегра­да­цію окре­мих при­ро­дних територій.

Водночас не кожна зміна озна­чає, що пам’ятка скоро зни­кне. Деякі утво­ре­н­ня існу­ють міль­йо­ни років і про­дов­жу­ва­ти­муть змі­ню­ва­ти­ся ще дуже довго. Інші можуть втра­ти­ти зви­чний вигляд зна­чно швид­ше. Безпосередньо перед­ба­чи­ти дату обва­ле­н­ня окре­мої скелі або пов­но­го зни­кне­н­ня кон­кре­тно­го льо­до­ви­ка часто неможливо.

Чи можна побачити ці пам’ятки до того, як вони зміняться

Подорожі до при­ро­дних пам’яток дають змогу поба­чи­ти гео­ло­гі­чні про­це­си не лише на схе­мах у під­ру­чни­ку, а й у реаль­но­му ланд­ша­фті. Проте такі місця не варто спри­йма­ти як об’єкти, які потрі­бно всти­гну­ти сфо­то­гра­фу­ва­ти, перш ніж вони зни­кнуть. Важливіше розу­мі­ти, як вони утво­ри­ли­ся, що змі­нює їхній вигляд і як пово­ди­ти­ся, щоб не поси­лю­ва­ти наван­та­же­н­ня на довкілля.

Якщо пла­ну­є­те від­ві­да­ти при­ро­дні пам’ятки, дотри­муй­те­ся кіль­кох про­стих правил:

• пере­су­вай­те­ся позна­че­ни­ми стеж­ка­ми й огля­до­ви­ми май­дан­чи­ка­ми, осо­бли­во побли­зу нестій­ких скель;
• не виходь­те на кар­ни­зи, кам’яні пере­ми­чки чи ділян­ки, ого­ро­дже­ні через небез­пе­ку обвалення;
• не зали­шай­те смі­т­тя та не пошко­джуй­те рослин­ність, яка може допо­ма­га­ти ста­бі­лі­зу­ва­ти ґрунт;
• пере­ві­ряй­те акту­аль­ні пра­ви­ла досту­пу до націо­наль­них пар­ків і при­ро­до­охо­рон­них тери­то­рій перед поїздкою.

Дарвінової арки біль­ше немає, але на її місці зали­ши­ли­ся кам’яні коло­ни, а нав­ко­ли­шній океан і далі змі­нює під­во­дний рельєф. Дванадцять апо­сто­лів про­дов­жу­ють руй­ну­ва­ти­ся під дією хвиль, а льо­до­ви­ки Глейшера реа­гу­ють на зміни клі­ма­ту. Ці місця нага­ду­ють: при­ро­дні пам’ятки не засти­гли в часі. Їхня краса поля­гає не лише у фор­мах, які ми бачи­мо сьо­го­дні, а й у про­це­сах, що ство­рю­ють, пере­бу­до­ву­ють і зре­штою змі­ню­ють ланд­ша­фти нашої планети.