Як наука пояснює феномен схожих незнайомців

Феномен двій­ни­ків — людей, які мають разю­чу поді­бність, але не є роди­ча­ми, — при­вер­тає все біль­ше уваги. Багато хто з нас хоча б раз у житті чув, що хтось вигля­дає, як його точна копія. У різних кра­ї­нах світу зна­хо­дять незна­йом­ців, які, зда­є­ться, зовні не від­рі­зня­ю­ться один від одно­го. Це явище інтри­гує як суспіль­ство, так і нау­ков­ців, адже гене­ти­ка й соці­аль­ні упо­до­ба­н­ня можуть впли­ва­ти на те, як вигля­да­ють зов­сім не пов’язані між собою люди.

Протягом остан­ніх деся­ти­літь інте­рес до дослі­дже­н­ня цього явища тіль­ки зро­став. Відзначаючи ці вра­жа­ю­чі випад­ки, дослі­дни­ки нама­га­ю­ться з’ясувати, чи існу­ють певні гене­ти­чні зако­но­мір­но­сті, що могли б поясни­ти, чому абсо­лю­тно незна­йо­мі люди можуть вигля­да­ти так схоже. Така поді­бність може вини­ка­ти навіть серед людей з різних куль­тур і кон­ти­нен­тів, що додає питань і загадок.

Генетичний код схожих незнайомців

Молекулярний гене­тик Мануель Естеллер з Іспанії вирі­шив дослі­ди­ти фено­мен випад­ко­вих «двій­ни­ків». Він вико­ри­став серію фото­гра­фій фран­цузь­ко-канад­сько­го фото­гра­фа Франсуа Брунеля під назвою «I’m not a look-alike!», де зобра­же­ні люди з різних куто­чків світу, що вигля­да­ють як бли­зню­ки. Науковці отри­ма­ли гене­ти­чні зраз­ки цих людей та вико­ри­ста­ли алго­ри­тми роз­пі­зна­ва­н­ня облич­чя, щоб визна­чи­ти рівень їхньої схо­жо­сті. Серед них обра­ли пари з най­ви­щим рів­нем поді­бно­сті для глиб­шо­го аналізу.

Під час ана­лі­зу даних зраз­ків ДНК дослі­дни­ки вияви­ли, що деякі варі­а­ції генів, від­по­від­аль­ні за стру­кту­ру кісток, пігмен­та­цію шкіри, форму облич­чя та інші риси, можуть збі­га­ти­ся у випад­ко­вих людей, ство­рю­ю­чи ефект «двій­ни­ка». Наприклад, вияв­ле­ні полі­мор­фні ділян­ки ДНК можуть визна­ча­ти вигляд пев­них частин облич­чя, таких як роз­різ очей або форма під­бо­рі­д­дя. Ці гене­ти­чні осо­бли­во­сті, хоча й роз­сі­я­ні в різних попу­ля­ці­ях, іноді тра­пля­ю­ться у людей, які зов­сім не пов’язані родин­ни­ми зв’язками.

Естеллер зазна­чає, що у світі з такою кіль­кі­стю насе­ле­н­ня збіги в набо­рі генів неми­ну­чі, і що такі випад­ки «двій­ни­ків» — при­ро­дний наслі­док цього. Ці від­кри­т­тя допо­ма­га­ють зро­зу­мі­ти, як саме фор­му­є­ться облич­чя люди­ни і які части­ни нашо­го гене­ти­чно­го коду можуть впли­ва­ти на зов­ні­шній вигляд.

Чи є схожість у характерах?

Інше пита­н­ня, яке хви­лює нау­ков­ців, — чи можуть поді­бні зовні люди мати спіль­ні риси хара­кте­ру. Психолог Ненсі Сігал із Каліфорнійського уні­вер­си­те­ту вирі­ши­ла з’ясувати, чи мають випад­ко­ві «двій­ни­ки» схожі риси осо­би­сто­сті, як це часто спо­сте­рі­га­є­ться у справ­жніх бли­зню­ків. Вона про­ве­ла анке­ту­ва­н­ня, що оці­ню­ва­ло основ­ні осо­би­сті­сні риси: від­кри­тість, сум­лін­ність, екс­тра­вер­сію, добро­зи­чли­вість та емо­цій­ну стабільність.

Сегал зібра­ла ці дані серед «двій­ни­ків», щоб порів­ня­ти їх із гру­па­ми бли­зню­ків, вихо­ва­них окре­мо. Результати пока­за­ли, що хоча зовні такі люди можуть вигля­да­ти майже одна­ко­во, їхній хара­ктер та жит­тє­ві упо­до­ба­н­ня часто зна­чно від­рі­зня­ю­ться. На від­мі­ну від бли­зню­ків, «двій­ни­ки» зазви­чай не мають схо­жих рис хара­кте­ру, не демон­стру­ють одна­ко­вих моде­лей пове­дін­ки та не мають іден­ти­чної самооцінки.

Для бага­тьох ця інфор­ма­ція стала свід­че­н­ням того, що хара­ктер фор­му­є­ться не лише гена­ми, а й сере­до­ви­щем, в якому росте люди­на. Сегал також звер­тає увагу на те, що бли­зню­ки, вихо­ва­ні окре­мо, все ж мають біль­ше схо­жих осо­бли­во­стей хара­кте­ру, ніж «двій­ни­ки», що свід­чить про гли­бо­кий вплив гене­ти­ки у поєд­нан­ні з умо­ва­ми виховання.

Феномен наших живих відображень

Хоча дослі­дже­н­ня Сегал і пока­за­ло, що зов­ні­шність і осо­би­стість не зав­жди йдуть рука об руку, «двій­ни­ки» Естеллера все ж поді­ля­ли деякі спіль­ні зви­чки та фізи­чні риси. Наприклад, якщо один із них мав схиль­ність до курі­н­ня, то з вели­кою ймо­вір­ні­стю і його двій­ник мав таку ж зви­чку. Цей аспект вка­зує на те, що певні пове­дін­ко­ві риси можуть бути спад­ко­ви­ми, як, напри­клад, схиль­ність до ліво­ру­ко­сті або коро­тко­зо­ро­сті. Виявляється, що наші гени не тіль­ки фор­му­ють наш зов­ні­шній вигляд, але й можуть впли­ва­ти на схиль­но­сті та поведінку.

Цей фено­мен від­кри­ває нові можли­во­сті для меди­ци­ни, зокре­ма для діа­гно­сти­ки рід­кі­сних захво­рю­вань. Мануель Естеллер вва­жає, що роз­пі­зна­ва­н­ня облич­чя може в май­бу­тньо­му вико­ри­сто­ву­ва­ти­ся для ран­ньо­го вияв­ле­н­ня гене­ти­чних захво­рю­вань у дітей, адже певні риси облич­чя можуть сигна­лі­зу­ва­ти про наяв­ність гене­ти­чних від­хи­лень ще на ран­ніх ета­пах життя.

Пошук свого двійника

Для тих, хто ціка­ви­ться можли­ві­стю зна­йти свого вла­сно­го «двій­ни­ка», існу­ють спе­ці­аль­ні онлайн-пла­тфор­ми, які допо­ма­га­ють кори­сту­ва­чам у пошу­ку схо­жих людей. Такі сайти, як twinstrangers.net, а також спіль­но­та на Reddit під назвою /​r/​Doppelgangers, дозво­ля­ють людям зна­йти своїх зов­ні­шніх «копій» по всьо­му світу. Проте, як зазна­ча­ють нау­ков­ці, зов­ні­шня схо­жість не гаран­тує схо­жо­сті в інших аспе­ктах життя.

Науковці також вва­жа­ють, що зустріч зі своїм «двій­ни­ком» може стати уні­каль­ним досві­дом, неза­ле­жно від того, чи збе­ре­жу­ться після цього кон­та­кту дру­жні сто­сун­ки. Деякі пари «двій­ни­ків», як свід­чить істо­рія про­е­кту Брунеля, навіть почи­на­ють това­ри­шу­ва­ти чи ство­рю­ють сто­сун­ки. Таким чином, фено­мен «двій­ни­ків» свід­чить про наше гли­бин­не пра­гне­н­ня до поді­бно­сті та прийня­т­тя вла­сної уні­каль­но­сті через при­зму інших людей.