Дика природа ще має шанс: як вдалося врятувати тигрів, тунців і морських черепах

Дика при­ро­да пере­жи­ває мас­шта­бну кризу, однак ситу­а­ція не без­на­дій­на. Приклади тигрів, бла­ки­тно­го тунця та зеле­них мор­ських чере­пах пока­зу­ють, що ціле­спря­мо­ва­на охо­ро­на видів зда­тна змі­ню­ва­ти тра­є­кто­рію їхньо­го зни­кне­н­ня. Водночас для від­нов­ле­н­ня біо­рі­зно­ма­ні­т­тя недо­ста­тньо захи­ща­ти окре­мих тва­рин — необ­хі­дно змі­ню­ва­ти й люд­ську діяль­ність, яка руй­нує їхні при­ро­дні середовища.

У допо­віді Всесвітнього фонду при­ро­ди (WWF) дослі­дни­ки про­ана­лі­зу­ва­ли дані майже 36 тисяч попу­ля­цій понад 5 тисяч видів хре­бе­тних. За оцін­ка­ми авто­рів, у пері­од із 1970 до 2022 року чисель­ність попу­ля­цій, які від­сте­жу­ва­ли­ся, у сере­дньо­му ско­ро­ти­ла­ся на 73%. Цей пока­зник опи­сує зміну чисель­но­сті дослі­джу­ва­них попу­ля­цій, а не час­тку видів, що зни­кли, і не озна­чає, що на Землі стало на 73% менше всіх диких тварин.

Найбільше ско­ро­че­н­ня зафі­ксу­ва­ли в Латинській Америці та Карибському басей­ні — у сере­дньо­му на 95%. В Африці пока­зник ста­но­вив 80%, а в Європі та Центральній Азії — 23%. Особливо вра­зли­ви­ми вияви­ли­ся прі­сно­во­дні еко­си­сте­ми: чисель­ність дослі­джу­ва­них попу­ля­цій у річках та озе­рах змен­ши­ла­ся на 85%. Для назем­них попу­ля­цій ско­ро­че­н­ня ста­но­ви­ло 69%, для мор­ських — 59%.

Ці цифри свід­чать про мас­штаб про­бле­ми, але водно­час важли­во розу­мі­ти: загаль­ні тен­ден­ції не виклю­ча­ють успі­хів у збе­ре­жен­ні окре­мих видів. Деякі з них демон­стру­ють, що три­ва­ла при­ро­до­охо­рон­на робо­та може дати від­чу­тний результат.

Тигри, тунці й черепахи: три історії відновлення

Один із най­по­мі­тні­ших при­кла­дів успі­шної охо­ро­ни при­ро­ди — від­нов­ле­н­ня попу­ля­ції диких тигрів. У 2010 році в при­ро­ді зали­ша­ло­ся при­бли­зно 3200 осо­бин, і вид пере­бу­вав під сер­йо­зною загро­зою. Завдяки бага­то­рі­чним про­гра­мам захи­сту, роз­ши­рен­ню охо­ро­ню­ва­них тери­то­рій, бороть­бі з бра­ко­ньєр­ством і спів­пра­ці між кра­ї­на­ми чисель­ність тигрів зро­сла більш ніж на 70% — при­бли­зно до 5700 осо­бин за оцін­ка­ми, наве­де­ни­ми у звіті WWF.

Не менш пока­зо­ва істо­рія бла­ки­тно­го тунця. Протягом деся­ти­літь надмір­ний вилов при­звів до різ­ко­го ско­ро­че­н­ня його попу­ля­цій. Атлантичний бла­ки­тний тунець до 2010 року втра­тив зна­чну части­ну чисель­но­сті порів­ня­но з сере­ди­ною XX сто­лі­т­тя, а тихо­оке­ан­ський опи­нив­ся на кри­ти­чно низь­ко­му рівні. Ситуацію вда­ло­ся посту­по­во змі­ни­ти зав­дя­ки обме­жен­ню вило­ву, суво­рі­шо­му кон­тро­лю та моні­то­рин­гу. За дани­ми WWF, нині оби­дві попу­ля­ції від­но­ви­ли­ся настіль­ки, що ці види біль­ше не вва­жа­ю­ться надмір­но вилов­лю­ва­ни­ми або таки­ми, що викли­ка­ють осо­бли­ве зане­по­ко­є­н­ня з погля­ду збе­ре­же­н­ня. Це не озна­чає, що загро­зи зни­кли, але свід­чить про ефе­ктив­ність нау­ко­во обґрун­то­ва­но­го управ­лі­н­ня рибни­ми ресурсами.

Ще один при­клад — зеле­на мор­ська чере­па­ха. У 2025 році її ста­тус у Червоному спи­ску Міжнародного союзу охо­ро­ни при­ро­ди змі­ни­ли з «під загро­зою зни­кне­н­ня» на «най­мен­ший ризик». Цьому пере­ду­ва­ли при­бли­зно 50 років спіль­ної робо­ти в близь­ко 80 кра­ї­нах: захист місць гні­зду­ва­н­ня, охо­ро­на самиць та яєць, змен­ше­н­ня випад­ко­во­го вило­ву чере­пах у рибаль­ські сна­сті й бороть­ба з неза­кон­ним полю­ва­н­ням. Водночас зміна гло­баль­но­го ста­ту­су не озна­чає, що всі попу­ля­ції виду пере­бу­ва­ють у без­пе­ці: окре­мі регіо­наль­ні групи й нада­лі потре­бу­ють захисту.

Ці істо­рії об’єднує спіль­на риса: від­нов­ле­н­ня не від­бу­ло­ся само собою. Воно стало резуль­та­том три­ва­лих і ско­ор­ди­но­ва­них дій уря­дів, нау­ков­ців, при­ро­до­охо­рон­них орга­ні­за­цій та місце­вих гро­мад. Саме тому успі­хи окре­мих видів дають під­ста­ви для опти­мі­зму, але не ска­со­ву­ють потре­би діяти далі.

Чому охорони окремих видів недостатньо

Збереження тва­рин не можна від­окре­ми­ти від стану еко­си­стем, у яких вони живуть. Якщо ліси виру­бу­ють, річки забру­дню­ють, а при­ро­дні тери­то­рії пере­тво­рю­ють на сіль­сько­го­спо­дар­ські угі­д­дя, навіть добре орга­ні­зо­ва­ні про­гра­ми захи­сту окре­мих видів мати­муть обме­же­ний ефект.

За оцін­ка­ми, наве­де­ни­ми у звіті WWF, при­бли­зно поло­ви­на сві­то­во­го ВВП зале­жить від при­ро­ди та її еко­си­стем­них послуг. Йдеться не лише про ресур­си, які люди отри­му­ють без­по­се­ре­дньо, а й про запи­ле­н­ня рослин, родю­чість ґрун­тів, очи­ще­н­ня води та при­ро­дне регу­лю­ва­н­ня клі­ма­ту. Руйнування еко­си­стем ство­рює ризи­ки для про­до­воль­чої без­пе­ки, водо­по­ста­ча­н­ня, еко­но­мі­чної ста­біль­но­сті й добро­бу­ту людей.

Однією з голов­них при­чин втра­ти біо­рі­зно­ма­ні­т­тя зали­ша­є­ться спо­сіб виро­бни­цтва про­ду­ктів хар­чу­ва­н­ня. Розширення сіль­сько­го­спо­дар­ських угідь зни­щує при­ро­дні сере­до­ви­ща існу­ва­н­ня, а інтен­сив­не зем­ле­роб­ство й тва­рин­ни­цтво ство­рю­ють дода­тко­ве наван­та­же­н­ня на землю, воду та клі­мат. За оцін­ка­ми, наве­де­ни­ми в допо­віді, роз­ши­ре­н­ня сіль­сько­го госпо­дар­ства пов’язане майже з 90% гло­баль­но­го знеліснення.

Тому вчені закли­ка­ють не обме­жу­ва­ти­ся ство­ре­н­ням запо­від­ни­ків і бороть­бою з бра­ко­ньєр­ством. Потрібні зміни в трьох вели­ких систе­мах: енер­ге­ти­ці, виро­бни­цтві про­ду­ктів хар­чу­ва­н­ня та фінан­сах. Перехід до від­нов­лю­ва­ної енер­ге­ти­ки вже демон­струє, як техно­ло­гії, що спо­ча­тку зда­ва­ли­ся аль­тер­на­ти­вою, можуть стати поши­ре­ним ріше­н­ням. Наступне зав­да­н­ня — зро­би­ти так, щоб еко­ло­гі­чно від­по­від­аль­ні мето­ди виро­бни­цтва їжі також стали нор­мою, а не винятком.

Дослідники нази­ва­ють такі зміни пози­тив­ни­ми пере­лом­ни­ми момен­та­ми. Це ситу­а­ції, коли певні техно­ло­гії або пра­кти­ки ста­ють доста­тньо досту­пни­ми й поши­ре­ни­ми, щоб їхнє подаль­ше впро­ва­дже­н­ня при­ско­рю­ва­ло­ся. У сіль­сько­му госпо­дар­стві це може озна­ча­ти поши­ре­н­ня мето­дів, які змен­шу­ють шкоду при­ро­дним сере­до­ви­щам, ско­ро­че­н­ня хар­чо­вих від­хо­дів і від­по­від­аль­ні­ше вико­ри­ста­н­ня ресурсів.

Приклади тигрів, тун­ців і зеле­них мор­ських чере­пах дово­дять: ско­ро­че­н­ня чисель­но­сті диких тва­рин не зав­жди є незво­ро­тним про­це­сом. Але щоб такі істо­рії пере­ста­ли бути пооди­но­ки­ми успі­ха­ми, потрі­бні послі­дов­ні ріше­н­ня на зна­чно шир­шо­му рівні — від дер­жав­ної еко­ло­гі­чної полі­ти­ки до того, як виро­бля­ють про­ду­кти хар­чу­ва­н­ня та куди спря­мо­ву­ють інвестиції.